допомагають зберегти стихійну силу сміху, показати сміх як стихію.

Високі комедії Мольєра з'явилися на сцені фактично протягом останнього десятиліття його життя: «Дон Жуан» (1665), «Мізантроп» (1666), «Скупий» (1668), «Тартюф» (1669), «Міщанин-шляхтич» (1670), «Витівки Скапена» (1671), «Удаваний хворий» (1673). Як і належить геніальному акторові, Мольєр помер на сцені, граючи роль «удаваного хворого». Аплодуючи, глядачі думали про те, як вправно він вдає людину, яка вдає, ніби вона смертельно хвора. Тим часом Мольєр справді помирав... Помирав із застиглою комічною маскою на обличчі. Опис комічної маски можна знайти в Арістотеля: «Щось бридке й спотворене, але без болю». Щоправда, цього разу біль таки був...

Ніколя Буало (1636-1711), автор теоретичного трактату у віршах «Поетичне мистецтво», написаного 1674 р., тобто за рік по смерті Мольєра, холодно закидав комедіографу «деградацію» його творчості. Для Буало він - надто блазень, аби бути серйозним письменником. Теоретик класицизму вважав, що. досягти вершини своєї творчості у «Мізантропі», Мольєр почав «пласкими жартами» догоджати публіці. Натомість, повчає Буало молодих комедіографів, автору комедії слід ретельно вивчати королівський двір і столичне місто, адже там є багато вад, гідних комедії (тут справедливість вимагає віддати належне сміливості критика):

Якби Мольєр отут взірці для себе брав, То, може б, вищої він слави доказав: В мішку, де зважився Скапена він сховати, Вже «Мізантропа» нам творця не упізнати. Дарма в комедії внображали б ми Обличчя, скроплені гарячими слізьми, -Але не слід у ній, хоч часом так і пишуть, Пласкими шутками простолюд марно тішить.

(Переклад М. Рильського)

Щоправда, не сам дворянин Скапен, а міщанин Жеронт потрапляє в мішок у фарсовій сцені «Витівок Скапена». Для Буало це дрібниця, але саме вона вказує на справжню і досить типову для сучасників Мольєра причину неприйняття його останніх комедій - французьких інтелектуалів-аристократів другої половини XVII ст. зовсім не цікавили всі ці буржуа, вся ця чернь.

До речі, «Поетичне мистецтво» Н. Вуало є аж надто дивною теорією класицизму. Який ще теоретик класицизму не лише не радить практикам того чи того жанру йти за античним «батьком» цього жанру, а й насмілюється лаяти його, як лаяв Буало «батька комедії» Арістофана... Однак Буало - людина вдумлива і послідовна, дух для нього є важливішим за букву