центральної чоловічої фігури затінене. Колись воно світилося думкою й пристрастю, нещодавно - мукою... Тепер усе скінчилося, і це мертве обличчя втратило сенс. Натомість з тіні яскраво вихоплене гармонійне, прекрасне тіло мученика. Зупинивши його рух, стріла смерті не зруйнувала його гармонії. Вона неспроможна знищити сенс буття, адже він полягає в любові. Любов'ю світяться жіночі обличчя на картині Латура. І хоча джерелом світла є факел, у глядача виникає враження, ніби обличчя персонажів також здатні випромінювати світло, запалюватися вогнем. Напрямок «розгортання» світла є протилежним щодо напрямку «смерчоподібного» руху. У правому верхньому куті картини світла вже так багато, що зображена там жінка навіть затулила обличчя (хоч за сюжетом картини вона зробила це, бо плаче). Здається, наступної миті вона опустить руки і з обличчя поллється таке нестримне, сліпуче світло, що змінить усе навкруги... Втім, минають хвилини, роки, століття, а світлоносне обличчя залишається закритим.

Отже, зробивши стильовий акцент на складності, мистецтво бароко, однак, не розлучається з ідеалом. Нехай він недоступний, як недоступна новочасній людині сама істина, але мистецтво має чарівну здатність зупинити ту єдину мить, в якій засяє відблиск істини, відблиск ідеалу,

Повертаючись до літератури, водночас повертаємося до Іспанії, яка й стала центром літератури бароко.

Франсіско де Кеведо-і-Вільєгас (1580-1645) походив з аристократичної іспанської родини й належав до суспільної верхівки, служив при дворі, був послом, міністром. Він ненавидів двір, інтриги, лицемірство, ниций егоїзм, що наскрізь проймали офіційну Іспанію, її державу та церкву, але, незважаючи на це, сам був активним учасником двірських інтриг і навіть державних заколотів, відбував покарання у в'язниці та на засланні. Примхи людської долі, розбещеність та свавілля можновладців, спроби людського розуму самостійно розв'язувати життєві проблеми (забувши про все, навіть про мораль) і те, чим ці спроби обертаються, - все це відтворено у романі Ф. де Кеведо-і-Вільєгаса «Історія життя пройдисвіта на ім'я дон ГІаблос» (1606-1609), надрукованому 1626 р.

Замислюючись над сенсом людського буття, Кеведо так висловив свої роздуми у сонеті:

Сховати може у свою запону Мене останній морок, а тоді, Скоряючись одній щемкій жаді. Душі надасть свободу він бездонну.

Та все ж по цей бік чорного кордону Зоставить знак про бурі молоді; Мій жар плестиме й в крижаній воді. Зламавши власть суворого закону.