й інтонацію, всю складність "художньої мови" творів... Проявляється він як на рівні окремого твору, так і на рівні творчості митця і цілих художніх напрямів, - в останніх, зрозуміло, не з такою чіткістю і послідовністю». Отже, художній напрям - це одна з основних форм стильової єдності даної доби, один з основних стилів доби.

Мистецтво XVII ст., над усе цінуючи саме стиль, вперше в історії культури змусило митців замислитися над тим, що певна доба потребує й певного стилю. Проте на запитання, якого саме стилю потребує сучасна доба, відповідали по-різному. Це, однак, не означало, що кожен митець міг вигадати щось абсолютно несхоже на все те, що робили його сучасники. Адже всі вони виходили з естетичних потреб свого часу: побачити реальну, неприховану складність, парадоксальність людини та її буття; тримаючи в пам'яті ідеал, нехай наразі нездійсненний, прагнути бути гідним цього ідеалу в житті.

Отже, маємо два естетичних полюси XVII ст. - складність та ідеал. Кожен митець, залежно від віри, темпераменту та біографії, тяжів до того або іншого полюсу, точніше, метався між ними. Однак, залежно від основного напрямку творчого шляху, майже усіх митців (не лише XVII, а й наступних століть) можна віднести до певного художнього напряму своєї доби.

Таким чином, ті з митців XVII ст., що робили стильовий акцент на складності, тяжіли до художнього напряму, який прийнято називати бароко. А ті, що робили стильовий акцент на ідеалі, тяжіли до протилежного полюсу - художнього напряму, який називають класицизмом.

У сучасній науці бароко (від італ. barocco - вибагливий, химерний) характеризується як художній напрям, якому притаманні такі риси: І. Тяжіння до збуреного зображення світу;

2. Глибоке бачення конфліктності й парадоксальності буття;

3. Драматичне відображення життя як арени дії антагоністичних сил.

4. Змалювання реальності через символи та алегорії. Мистецтво бароко контрасти та антагонізми (непримиримі

суперечності) реального світу не приховує, навіть згущує.

Караваджо, італійський художник кінця XVI - початку XVII ст., винайшов своєрідну барокову манеру подавати образи реального світу немов вихопленими з темряви за рахунок спеціальних контрастів світла й тіні. « Караваджизм» став основною течією барокового живопису (подібно до того, як «петраркізм» був основною течією ренесансної лірики). Для нього характерна підпорядкованість усієї композиції живописного твору «смерчоподібному» ритму. Людські фігури, предмети інтер'єру, елементи пейзажу - все ніби зрушило з місця в єдиному русі, незалежному від волі »об'єктів».