Ідея повторити творчий подвиг Данте цілком і повністю заволоділа Гоголем. Про перший том своєї поеми уже після його опублікування він неодноразово говорить як про «своє пекло». На черзі другий том - «своє чистилище». Над ним Гоголь розпочинає працювати, щойно закінчує перший, сподіваючись по його завершенні взятися до третього тому - «свого раю», де на всіх без винятку персонажів двох перших томів, зокрема й на самого Чичикова, чекає моральне відродження...

Однак для того, аби сам автор (не кажучи вже про читача) повірив у реальну можливість такого відродження, треба було вказати бодай поодинокі його чинники в сучасній Росії. Треба було вивчати її, придивлятися до її реальних рис.

Гоголь з дитинства непогано знав Україну, а от Росію, крім Петербурга та Москви, бачив лише у віконце поштової карети. Поклавшись на парадоксальну рису свого генія, якому в Петербурзі добре бачиться Україна, а в Україні - Петербург, він подався на батьківщину Данте писати «Мертві душі».

У листі до Жуковського Гоголь заявив, що його поема є справою державного значення, а тому уряд має призначити йому стипендію, якої б вистачило на безбідне життя в Італії. І Жуковський, як завжди у таких випадках доклавши всіх зусиль і мобілізувавши весь свій вплив на царську родину, такої стипендії домігся.

Поки писалося «пекло» першого тому, все було чудово. Завершуючи його у Римі, Гоголь удався до найбільшого з ліричних відступів, що починається словами: «Русь! Бачу тебе із свого прекрасного далека!..»

Ліричний відступ в епічному творі - це авторське відхилення від викладу основних сюжетних подій для їх коментування або висловлення якихось загальних роздумів, пов'язаних з основною темою твору. Фінал першого тому «Мертвих душ» - один з найяскравіших в усій світовій літературі ліричних відступів. Гоголь створює в ньому знаменитий символічний образ Русі-трійки. Він сповнений такого ж самого героїчного пафосу, що й фінал того ж року заново переписаного «Тараса Бульби», де героїчне майбуття Російської імперії безпосередньо пов'язується з вірою усіх її народів у «Російського Царя» (великі літери належать Гоголю, а новий фінал «Тараса Бульби» ще з радянських часів вилучається із хрестоматій).

Фактично Гоголь окреслив контури якоїсь нової утопії, де майбутнє і росіян, і українців, і всіх інших народів імперії, аж до «нині дикого тунгуса» пов'язувалося з чистою вірою у «світле майбуття», яка ні на чому не ґрунтувалася, крім наявності в Росії сукупного ліричного генія - великої літератури. З цією утопією ми вже зустрічалися у вірші Пушкіна «Я пам'ятник собі воздвиг